Людям не говорили ставати на коліна — інтерв'ю з капеланом про те, як поводитись під час похорону

Мабуть, небагато серед нас людей, які за останній рік не пережили втрат. Ми прощаємося з близькими та знайомими, ходимо на похорони. Але як поводити себе в таких ситуаціях? 

Новини.LIVE дізнавались, як мають поводити себе люди під час похорону загиблого воїна. Про це, і не тільки, розповів в ексклюзивному інтерв'ю Новини.LIVE капелан Гарнізонного храму у Львові отець Нестор Кизик. 

 — Як мають себе поводити люди під час похорону?

"Будь-які правила виходять з нашої душі"

 — Якщо говорити, як би себе мали поводити люди, то напевно, будь-які правила, на мою думку, виходять з нашої душі. Якщо ми десь розуміємо, що, коли ми говоримо про якесь богослужіння, мусимо стояти чемно чи сидіти, якась певна постава має бути. Якщо ми, наприклад, чуємо гімн України, напевно не кожному треба казати, що потрібно встати. Всі десь це розуміють. Коли ми чуємо молитву, всі розуміють, що ми підіймаємося і встаємо. Ця постава вона іде з нашої душі, з нашого серця. І це відчувається.

 — І бачимо, коли відбувається прощання, людям ніколи ніхто не казав ставати на коліна. Люди самі відчувають, що це потрібно, що це є особа, яка віддала своє життя за кожного з нас, це є людина справді гідна святості, і ми тим показуємо і вшановуємо його. 

"Воїн який загинув, він загинув за нас"

— Наступне, що ми повинні пам'ятати, що воїн, який загинув, він загинув заради кожного з нас. Ми дуже часто можемо, і це природно, поспішати. Інколи можна запізнитися, нас хтось нагально викликав на роботу, чи де ми там перебуваємо, чи щось сталося, не дай Боже. Але воїн загинув заради того, щоб ми жили, ми планували свій час, вдихали повітря кожного дня. І на жаль, ми про це дуже часто забуваємо.

"Ми маємо зупинитися та віддати шану"

 — Зрештою, оцей момент, ті декілька хвилин, коли ми бачимо, що прямує похоронна процесія воїна, треба просто зупинитися, віддати шану, в думках помолитися Богові, подякувати за дар його життя. Заради того, що він дав можливість нам працювати. Якби не цей воїн і не такі, як цей воїн, який загинув, віддаючи життя, ми б не мали тої роботи, ми б уже не мали куди йти.

"Прощання — це поклик нашого серця"

 — Немає чітких приписів, як ми маємо прощатися. Це є поклик нашого серця, як ми відчуваємо. Інколи людина може не знати, не розуміти. Ми не знаємо, людина з валізою — чи це іноземець, чи це просто людина, яка приїхала з іншої області на декілька днів, чи вона тут живе. Можливо, саме її будинок розбила бомба. Ми не знаємо, тобто не слід спішити її засуджувати, але в мирний спосіб пояснити: "Просто, зупиніться, будь ласка". Не вступати одразу в конфлікт  і не казати: "Майте пошану!", "Ви що, не бачите?" Людина просто може не розуміти.

"Це центр міста — тут можуть бути різні церемонії"

 — Це є центр міста. Тут можуть проводитися різні церемонії, заходи, і людина не до кінця може розуміти, коли стоять військові з прапорами, що це саме похорон. Але, звичайно, звертати увагу треба старатися, але в мудрий спосіб, щоб не спричиняти ще більше конфлікту. Бо знаємо, що в Україні дуже багато добрих ініціатив. Але те, як ми це подаємо, розбивається, воно стає ще гірше, ніж було. Краще інколи змовчати, ніж щось неправильно сказати.